Банківський кредит, порука та межі відповідальності: аналіз практики криворізьких судів у світлі постанови Верховного Суду від 05 березня 2025 року (справа № 211/2569/15-ц)

Вступ

Кредитні спори між банками та позичальниками залишаються однією з найбільш складних і водночас поширених категорій цивільних справ у судовій практиці. Особливої уваги заслуговують ті справи, які проходять усі судові інстанції — від районного суду до Верховного Суду, адже саме в них формується стабільна правова позиція, що має значення для аналогічних спорів у майбутньому.

Постанова Верховного Суду від 05 березня 2025 року у справі № 211/2569/15-ц є показовою не лише з огляду на складність фактичних обставин, а й тому, що вона ґрунтується на практиці Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу та Дніпровського апеляційного суду, рішення яких були залишені без змін. Ця справа дозволяє комплексно проаналізувати підходи судів до оцінки дій банку, позичальника та поручителя, а також до застосування норм цивільного законодавства й Закону України «Про захист прав споживачів».

Фактичні обставини справи

У серпні 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та фізичною особою було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у доларах США зі строком повернення до 2017 року. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов’язань було укладено договір поруки з іншою фізичною особою, яка взяла на себе солідарну відповідальність за боржника.

У подальшому, у 2011 році, між банком та позичальником було укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою змінено окремі умови, зокрема обсяг кредиту, порядок сплати відсотків, комісій та штрафних санкцій. Цю угоду було підписано представником позичальника на підставі нотаріально посвідченої довіреності.

У 2015 році банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, зазначивши, що позичальник належним чином не виконав свої зобов’язання. Водночас позичальник і поручитель подали зустрічний позов, у якому просили визнати недійсними додаткову угоду, договір поруки та договір іпотеки.

Позиція позивача за первісним позовом (банку)

Банк обґрунтовував свої вимоги тим, що:

Кредитний договір був укладений добровільно, з дотриманням вимог закону.

Позичальник отримав кредитні кошти та користувався ними.

Зобов’язання щодо своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків виконані не були.

Станом на визначену дату утворилася значна заборгованість.

Банк, реалізуючи своє дискреційне право, не вимагав стягнення всієї суми боргу, а звернувся лише за частиною — тілом кредиту та незначною сумою процентів.

Поручитель несе солідарну відповідальність відповідно до умов договору поруки та положень Цивільного кодексу України.

Таким чином, банк наполягав на стягненні заявленої суми боргу солідарно з позичальника та поручителя.

Позиція відповідачів і зустрічних позивачів

Позичальник та поручитель у зустрічному позові акцентували увагу на таких аргументах:

Додаткова угода була укладена без належного інформування позичальника та поручителя.

Внаслідок укладення додаткової угоди було збільшено процентну ставку та обсяг кредитних зобов’язань.

Банк порушив вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», включивши до договору несправедливі умови.

Поручитель не давав згоди на зміну істотних умов кредитного договору, що, на їхню думку, мало наслідком припинення поруки.

Додаткова угода, договір поруки та договір іпотеки повинні бути визнані недійсними як такі, що суперечать закону.

Окремо наголошувалося на тому, що банк не дотримався процедури повідомлення про зміну процентної ставки, а також на недопустимості використання іноземної валюти як засобу платежу.

Позиція суду першої інстанції (Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу)

Суд першої інстанції детально дослідив матеріали справи та дійшов таких висновків:

Факт укладення кредитного договору та отримання кредитних коштів позичальником не заперечується.

Додаткова угода була укладена на підставі чинної довіреності, правомірність якої раніше підтверджена судовими рішеннями.

Хоча банк порушив порядок повідомлення про зміну процентної ставки, він не заявляв вимог про стягнення всієї суми процентів, а лише обмежену суму, що не суперечить закону.

Позичальник протягом тривалого часу виконував умови додаткової угоди, що свідчить про його волю до її виконання.

Доказів, які б свідчили про недійсність додаткової угоди, договору поруки чи договору іпотеки, відповідачами не надано.

У результаті суд задовольнив первісний позов банку та відмовив у задоволенні зустрічного позову.

Позиція апеляційного суду

Дніпровський апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що:

рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права;

доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів;

істотних порушень, які могли б бути підставою для скасування рішення, не встановлено.

Таким чином, апеляційний суд залишив рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу без змін.

Позиція Верховного Суду

Розглядаючи касаційну скаргу, Верховний Суд зосередив увагу на межах касаційного перегляду та дотриманні судами попередніх інстанцій вимог законодавства.

Суд зазначив, що:

Касаційна інстанція не має права переоцінювати докази чи встановлювати нові обставини.

Суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права, зокрема статті 526, 553–554, 1054 ЦК України.

Факт порушення банком процедури повідомлення про зміну процентної ставки був належно оцінений судами, однак це не вплинуло на правомірність заявлених вимог у межах уточненого позову.

Додаткова угода не є новим кредитним договором, а лише зміною існуючих правовідносин.

Доводи щодо несправедливих умов договору не підтверджені належними доказами та не можуть бути підставою для визнання правочинів недійсними.

Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, а тому залишив касаційну скаргу без задоволення.

Значення справи для практики кредитних спорів у Кривому Розі

Ця справа є показовою для судової практики саме криворізьких судів, оскільки демонструє послідовний підхід до оцінки складних кредитних правовідносин. Вона підтверджує, що:

сам по собі факт порушення банком окремих процедурних вимог не завжди є підставою для відмови у стягненні заборгованості;

тривале виконання договору позичальником може свідчити про визнання ним умов договору;

поручитель не звільняється від відповідальності автоматично у разі зміни умов кредитного договору, якщо такі зміни не доведені як істотні та незаконні.

Для практикуючих юристів, які спеціалізуються на банківських та кредитних спорах, зокрема у місті Кривий Ріг, ця постанова є важливим орієнтиром щодо формування правової позиції та оцінки перспектив судового захисту.

Висновки

Постанова Верховного Суду від 05 березня 2025 року у справі № 211/2569/15-ц підтверджує сталу судову практику у спорах, пов’язаних зі стягненням заборгованості за кредитними договорами. Вона демонструє, що суди ретельно аналізують баланс інтересів сторін, оцінюють реальну поведінку учасників правовідносин та не допускають формального підходу до вирішення спорів.

Для осіб, які шукають фахову правову допомогу у сфері кредитних зобов’язань, дана справа є наочним прикладом того, наскільки важливим є комплексний аналіз договорів, додаткових угод та судової практики, що формується на рівні місцевих судів і підтримується Верховним Судом.

Повний текст постанови Верховного Суду читайте за посиланням: Єдиний державний реєстр судових рішень. Аналітичний розбір криворізьких кредитних та банківських справ, що пройшли розгляд у Верховному Суді України читайте в розділі: Банківські справи Кривий Ріг - Адвокат Кривий Ріг